58-ма. Невилучене. Історії людей, які пережили те, чого ми найбільше боїмося

Герої цієї книжки – люди, які пройшли крізь ГУЛАГ, той сталінський, яким ми зараз всі лякаємо один одного. Частину їх було засуджено за політичною 58-ю статтею («Антирадянська агітація»). Інші там працювали — охороняли, лікували, конвоювали.

Під цією обкладинкою ці люди вперше разом – одне покоління, розділене колючим дротом, яке досі не відчуває одне одного. Усім нашим героям – від вісімдесяти до ста років, але розповідають вони про свою юність. Тому й книжка ця – не про страждання і страхіття таборів. Вона про покоління наших дідусів і бабусь, про їхні цінності, ідеалі та відносини з владою. Про кохання, дружбу й взаємодопомогу там, де все спрямоване на знищення. Про ненормальне, часто нестерпне, але все ж таки справжнє життя.

Серед наших героїв є піаністка, яку посадили в день початку війни за “виконання фашистського гімну” (це був Бах), та художник, засуджений за “спробу прокопати тунель з Ленінграда під мавзолей Леніна”.
Є розповідь священика про перший релігійний екстаз і литовського партизана — про першого ним убитого чекіста.

Є професор МДУ, який виїдав перлову крупу з чужого посліду, та інструктор службового пса на прізвисько Синок, який навчав його ловити людей та подавати лапу. Є дівчата, які накручували волосся на папільотки, щоб вночі вибратися через колючий дріт на побачення, та табірна медсестра, звільнена за кохання до в’язня.

У цій книзі багато любові. І смерті. Дохідягів, які з’їдали бруд зі столу в їдальні, краси музики Чайковського у табірному репродукторі, ваги шматків урану на тачці, смаку першого купленого на волі пряника. І болю, і світла, і крові, і сміху, і пристрасті жити.

Ми почали збирати ці розповіді для “Нової газети”, чотири роки тому. Всім нашим героям було від 80 до ста років. Вони пускали нас у свої доми, наливали чай або горілку, і не стільки згадували, скільки прислухалися до себе, знову відтворювали власне життя, востаннє зіштовхувалися з собою, своїм болем, страхом, від якого все життя тікали або до якого звикли. Розповіді звучали як заповіти, як остання спроба зрозуміти, навіщо це було — і з цим знанням піти.
У Печорі, у домі з вікнами на колишні табірні бараки, дивовижно красива українка Ольга Гончарук, плачучи і не закриваючи обличчя, говорила про спотворене табором життя, а її вже не молодий син дивився на матір з жахом і любов’ю: все це він чув вперше.

У підмосковному селищі Клязьма піаністка Віра Геккер легко торкалася клавіш рояля. Довгі тіні падали на її довгу сукню, скрипіли дерев’яні підлоги, повільно лилися акорди Чайковського — і було неможливо уявити, що п’ять років Віра провела в таборах у Середній Азії, і ще п’ять рояль був з нею на засланні в Караганді.

Десь на околиці Петербурга міцний, високий 101-річний Павло Галецький весело згадував, як бачив у Магадані американського президента Генрі Воллеса, як біг по обледенілій зимовій дорозі під Сусуманом зустрічати дружину, що приїхала до нього на заслання через 18 років, як вчив трьох колишніх професорів працювати кайлом. Глибокий низький голос розносився по всій квартирі, старий голосно пив чай — і раптом закричав: «Замерзли вони! Усі на Колимі замерзли…»

Скоро з’ясувалося, що більшість колишніх в’язнів ніколи в житті не говорили про табір. Багато хто досі боїться порушити підписку про нерозголошення, дану у 1950-х роках, не розділяють СРСР і сучасну Росію і не вважають табірне минуле — минулим. У кожному домі нам спершу показували довідку про реабілітацію — наче виправдання втрачених у таборі років.

Більшості було боляче згадувати, хтось замовкав посеред розповіді. Багато хто плакав. Але не тоді, коли говорили про голод або близьку смерть — а коли згадували наглядача, який просунув через годівницю камери трохи махорки; медсестру, яка носила листи в’язнів на пошту; дружину, яка чекала 10 років.

Ми вирішили: про ці прояви людяності й потрібно запитувати. Не тільки про те, як били та зневажали, але як виживали, підтримували один одного і трималися. На що сподівалися, чого чекали, чому раділи, що розуміли про себе і людей. Як потім, після звільнення, згадували про табір, які бачили сни.

Майже всіх героїв цієї книги ми запитували про найстрашніше і найрадісніше спогади життя. Найстрашнішими виявилися перші дні у в’язниці, пізніше — табірна повсякденність, одноманітність днів, відчуття незмінності і безнадійності, яке накочувало через кілька років.

Радості відрізнялися. Несподівано ми помітили, що багато сміємося під час інтерв’ю, багато чуємо яскравих, наповнених життям історій: як жінки вишивали на табірних номерах квіточки, шили сукні з наволочок і перекидали любовні листи через паркан чоловічої зони. Як колишній московський студент полюбив роботу на шахті («Шахта затягує, як море. Вугілля в промені світла дуже красиве»), переконаний атеїст з Ярославля став католицьким священиком, а юна тбіліська журналістка, член підпільної організації «Смерть Берії», зустріла в Мінлагу свого майбутнього чоловіка, литовського партизана: «Сонце, а він у куртці з блискавками, вони блищать… Коли нас саджали, блискавки ще не вигадали. Я йому кажу: «Юзеф, ну ти просто ялинкова іграшка!».

Ми дізнавалися, як табір ламав, корежив життя людини, руйнував усі його цінності — і створював їх заново. Сусанна Печуро, 18-річна дівчина, засуджена на 25 років таборів, розповідала, що назавжди зрозуміла: не можна вижити за принципом «ти помри сьогодні, щоб я — завтра». Вижити можна, тільки якщо є про кого думати: «краще я помру сьогодні, щоб ти прожив ще один день». Нас навчали, як вижити в таборі: піклуватися про ближніх, не думати про майбутнє, не боятися смерті, не дозволяти собі опуститися фізично…

Здається, ці уроки були не про табір — про життя взагалі.

У кожному інтерв’ю нам обов’язково розповідали про охорону. Частіше — з ненавистю, рідше — з співчуттям. Згадували, як в’язні Мінлагу ховали у своєму строю п’яних солдатів, щоб тих не покарало начальство, і самі підгодовували злу конвоїрку, діти якої також голодували. Як старий наглядач вночі випустив ув’язнену дівчину з холодного карцеру, нагодував хлібом і дозволив грітися на своєму місці до ранку.

Стало зрозуміло: не можна говорити тільки про тих, хто сидів. Слідчі, конвоїри, наглядачі, цензори листів, охоронці на вишці, інструктори службових собак, табірні лікарі — що відбувалося з ними? Що вони думали про свою роботу, країну, про тих, кого стерегли? Ми приходили до них так само, як до в’язнів: не засуджувати, не вішати ярлик, але вислухати і зрозуміти.

Репресії розділили покоління наших дідів колючим дротом, але об’єднали відчуттям несвободи та власної уразливості, бідністю, голодом, страхом. Загальне відчуття біди не пішло з роками, але заховалося десь глибоко в пам’яті. Так само, як на дні шаф наших героїв збереглися не вилучені під час обшуків табірні бушлати, кружки, листівки, книжки. Ніж, подарований злочинцями на Колимі, ліфчик, вишитий риб’ячою кісткою в калузькій в’язниці. Фотографії та історії цих речей також тут є.

Ми не хочемо, щоб ця книга перетворилася на хроніку насильства і страждань. Ми сподіваємося, що з розповідей людей складеться історія часу та покоління, людей і їхніх цінностей, ідеалів і відносин з владою. Історія любові, дружби та взаємодопомоги там, де все спрямовано на знищення. Ненормального, часто невиносимого, але все ж життя.

Ганна Артем’єва, Олена Рачева

«Година інтерв’ю» з авторами книги, журналістами
«Нової газети» Оленою Рачевою та Ганною Артем’євою
Частини перша та друга