Арешт

Арешт був одним із найпсихологічно найважчих моментів у тому шляху, який мав пройти практично кожен, хто потрапив у лапи радянських каральних органів у роки сталінського терору.

Тут усе було задумано і виконано для того, щоб морально обеззброїти людину, придушити її волю до здатності мислити, зробити все, щоб єдиним почуттям заарештованого був паралізуючий страх.

Уявіть собі стан людини, коли тебе на очах у дружини та дітей витягують із теплої постелі (а роздягнена людина в цей момент відчуває ще й зрозуміле почуття сорому), а потім влаштовують обшук у твоїй квартирі. Навмисно грубо скидають на підлогу твої улюблені книги, одяг, фотографії, білизну…

І у твоїй голові вихор думок, і головна: «Я не винен, не винен! Вони помилилися! Вони розберуться!» І тут же зовсім безнадійне: «Це кінець усьому, чекісти не помиляються!»

Кого ж брали в ті сталінські роки, хто поповнював ГУЛАГ?

З 1918 року йшли регулярні масові арешти та висилки: колишні офіцери, члени заборонених політичних партій і організацій, священики всіх релігій, дворяни, поміщики, великі торговці і так далі. На початку 20-х – політичні опозиціонери, у середині та наприкінці – інженери, спеціалісти-шкідники. На початку 30-х суцільним потоком пішли «куркулі». У 1934 році після вбивства Кірова НКВС були надані великі права щодо арештів, тортур і ліквідації «ворогів народу». Жертвами стали великі політичні діячі – Зинов’єв і Каменєв, прихильники Троцького, Бухарін. Величезна хвиля арештів і страт захоплювала всі верстви суспільства. Це могло стосуватися вчорашнього народного комісара внутрішніх справ Генріха Ягоди, його дружини, батьків, сестер, племінників і племінниць до невідомого пастуха з колгоспу, який ніколи ні в якій партії не перебував. Репресії не щадили нікого. У цьому, напевно, був план Сталіна: ніхто й ніякі заслуги або повна їхня відсутність не були захистом від карального меча. Великий терор, як потім назвуть 1937–1938 роки, перетворив ГУЛАГ із місць ув’язнення на справжні табори смерті, де людей навмисно розстрілювали або вбивали непосильною працею у значно більшій кількості, ніж раніше.

Змінювалися й способи арешту. Звичайно, раптовий арешт глибокої ночі залишався класичним прийомом. Але органи внутрішніх справ урізноманітнили свої прийоми. Одних брали вдома, інших на вулиці, когось на роботі, когось у поїзді.

У 1947 році, 17 липня, міністр держбезпеки Абакумов пише доповідну записку Сталіну, де повідомляє, що органи прагнуть забезпечити раптовість арешту з метою: а) запобігання втечі або самогубства; б) недопущення спроби поставити до відома спільників; в) запобігання знищенню доказових даних.
В деяких обставинах арешт здійснювався за якихось спеціально придуманих обставин. Часто ці обставини нагадували театралізовані сцени, і важко було зрозуміти задум режисера.

Наприклад, 1 лютого 1937 року в місті Харкові, Олександр Шнейдер, тоді студент 4-го курсу медичного інституту, після занять ішов додому. На дорозі стояв автомобіль, шофер намагався завести його і крутив ручку запалення, попросив допомогти, Олександр відклав портфель, взявся за ручку і тут же був заарештований співробітниками, що вискочили з машини. Його звинуватили у підготовці вибуху вагона командарма Якіра, який мав прибути на Харківський вокзал. Через кілька місяців Іона Якір був заарештований і розстріляний як ворог народу, а Олександр Шнейдер провів 17 років у Колимських таборах.
Польського письменника Олександра Вата у Львові запросили до ресторану на зустріч із колегами по перу. Він запитав: «А з якого приводу зустріч?» – «Побачите», відповіли йому. У ресторані було інсценовано бійку і його заарештували на місці.

Софії Москвіній-Бокій, колишній дружині чекіста Гліба Бокія при арешті відрадили брати з собою пальто. «Навіщо? На вулиці тепло. Максимум за годину повернетеся назад». Вона повернулася через 20 років.
Євгенії Гінзбург, матері письменника Василя Аксьонова, після обшуку сказали, що її затримають хвилин на 40, найбільше годину, і вона навіть не попрощалася з дітьми.

А ось письменницю Галину Серебрякову, дружину розстріляного партійного діяча Сокольникова, щовечора запрошували до Луб’янки, де змушували чекати до 2-ї або 3-ї години ночі, допитували, і годин у 5 відпускали додому. Біля будинку, де вона жила, демонстративно стояли агенти в цивільному, а коли вона кудись ішла, за нею їхала чорна машина. Після кількох місяців такого життя її справді заарештували.

Інші історії були простішими. Ніна Гаген-Торн розповідає про жінку, яку заарештували, коли вона знімала з мотузки білизну у дворі будинку. Вона вискочила на кілька хвилин в одному халаті, залишивши дитину одну вдома. Ніякі прохання їй не допомогли. За спогадами Зої Феліксівни Зенчук, її батько Фелікс Іоч у день арешту працював на колгоспному полі, «так за ним прямо в поле поїхали і забрали, і навіть додому не пустили переодягтися. Сестра Франя пішла наступного дня до Кривошеїна дізнатися, що з нашим батьком і лише побачила баржу, вщерть набиту заарештованими…»

Олександр Ісайович Солженіцин розповідав про одну жінку, яку доглядаючий за нею чекіст запросив до театру. А після вистави відвів у будинок НКВС, де вона була заарештована. А ось дочка Івана Осиповича Киселя Марія про обставини арешту згадувала таке: «Приїхав уповноважений із райцентру, міліціонер. Мамі сказали: «Сядь і ні з місця!» А чого рили? Чого шукали? Не було в нас нічого. Батько і читати-то не вмів, неписьменний був. Мама нічого зрозуміти не могла, розгубилася, не могла толком зібрати батька в дорогу. Їй один міліціонер із місцевих усе підказував: «Господине, поклади господареві хліб, поклади господареві сало… Господине, поклади господареві кухоль…» Коли батька забирали, у нас у хаті вся білизна була випрана і сушилася на дворі. Батько пішов у чомусь дуже старому, і мати до смерті пробачити собі цього не могла: «У чому я його відправила! Знати б, мокре загорнула б, а там би висушив, надів». Якби знати! Менший брат, пам’ятаю, біжить за батьком, плаче. Батько повернувся, каже: «Я скоро прийду»…

Якщо способи арешту варіювали і іноді могли здатися мало не ексцентричними, подальші процедури були стандартними й абсолютно безособовими. Людину реєстрували, фотографували, брали відбитки пальців, проводили принизливий особистий обшук і це відбувалося задовго до того, як їй пояснювали, за що її заарештовано і що її чекає.

І перед кожним стояло абсолютно необхідне завдання: подолати шок, страх, отямитися, пристосуватися до нових для нього порядків і витримати слідство. Від цього залежало, як складеться його життя в таборах.