БУТУГІЧАГ

Я пам’ятаю твій густий нерівний гул,
Ти життя моє тоді перевернув.
Привіт тобі, долі моєї важіль,
Урановий рудник Бутугічаг!
Анатолій Жигулін

У гіркій сазі про Колиму особливе місце займає назва Бутугічаг. У 1945 році Радянський Союз приступає до створення власної атомної бомби. Майже всі геологічні експедиції Дальстроя були переключені на екстрений пошук урану. І вже у травні 1946 року на руднику Бутугічаг, приблизно за 250 км від Магадана, почався його видобуток.

Взагалі, виправно-трудовий табір під такою ж назвою існував з 1937 року, коли рік раніше було відкрите велике родовище олова і був створений рудник Бутугічаг. Серед існуючих концтаборів радянського режиму цей був одним із найстрашніших. Відмінність його від інших полягала в тому, що тут були найсуворіші кліматичні умови і те, що тут видобували уранову руду практично без елементарних засобів захисту. Тут відбували термін каторжани. І основна маса ув’язнених — українці-західняки.

Зі спогадів ув’язненої Ніни Гаген-Торн:

 “У Бутугічагу не ховали, а скидали зі скелі. Там копали шурфи. Оксана їздила туди, коли вже була вільною (подивитися). Що там має бути таке, щоб здивувати людину, яка відсиділа 10 років! Побачила старого: йшов за зоною, плакав. Відсидів 15 років, не повертається додому, ходить тут, жебрає. Сказав: це ваше майбутнє.”

Зі статті журналіста А. Руднєва, опублікованої в селищній газеті Усть-Омчуга «Ленінське Знамя» у 1989 році. Усть-Омчуг був найближчим до Бутугічагу селищем, згодом районним центром Тенькинського району Магаданської області:

“Я геолог, за родом своєї роботи мені неодноразово доводилося бувати в цих місцях. Величезної сили радіоактивний фон згубний тут для всього живого. У цьому і криється причина вражаючої смертності в зоні. Радіація на Бутугічагу має нерівномірний характер. Десь вона досягає дуже високого, надзвичайно небезпечного для життя рівня, але є і місця, де фон цілком прийнятний.

Головним виробництвом Бутугічагу був видобуток урану комбінатом №1. Для офіційних звітів, згадок у газетах і навіть у звичайних розмовах жителів Усть-Омчуга уран іменувався «метал №5», а часто просто «свинець». Назва «уран» ніколи навіть не згадувалася.”

Зі спогадів ув’язненого Сергія Володимировича Ніколаєва:

“В Окремий Табірний Пункт «п/я № 14» і в сам селище Нижній Бутугічаг без спеціального пропуску через зону не пропускали нікого, всередині вольнонаймані могли пересуватися вільно, але для виходу за межі зони потрібні були спецпропуски. Оточення там зняли влітку 53-го. Проїзд і прохід через колишню заборонену зону став вільним, п/я розсекретили, але табори там ще залишалися.”

Зі спогадів Олени-Лідії Поснік:

“Відправили нас на Бутугічаг, на «Сопку», так табір називався. Дерев немає, птахів немає, голі скелі. І сонця немає, тому що сонце за горами. Будиночки наші були з каменю, навколо — уран. Фонило все. Але ми ж не знали! Ми навіть пили воду зі снігу, який за літо танув у штольнях. Що робили? Дають великий ящик, вішаєш на шию. Внизу кладеш в нього урановий пісок і несеш вгору, там висипаєш. А йдеш по суцільним кам’яним глибищам, люди там постійно билися. Мені вже було не страшно. Паду, думаю, ну й гаразд. Тільки як мама переживе… Маму було шкода.”

Зі спогадів Олени Львівни Владімірової:

 “Тяжкість умов призводила до масового виснаження людей — масової дистрофії і серцевих декомпенсацій, дистрофічних поносів, цинги тощо… Кількість нездатних до праці навіть за суворим табірним визначенням досягала половини складу. Масовими були «сезонні» захворювання: обмороження взимку і очні захворювання, що призводили іноді до повної сліпоти навесні, від яскравого освітлення. Показувалися окуляри, але при мені їх не видавали. Іноді їх марно намагалися замінити марлею.”

Зі спогадів геолога Віктора Ведернікова:

“Зеки українці розповідали, як важко їм було в перші роки ув’язнення на Колимі. Тоді їх охороняли колишні солдати, багато з яких воювали проти бандерівців. Раннім ранком, коли вони виводили зеків з табору на роботу, наказували всій колоні ставати на коліна, і так стояти годину або дві.

Ходила тоді приказка: «Крок вправо — провокація, крок вліво — агітація, стрибок вгору — втеча. Стріляю». Грунт на Бутугічагу — жорсткий, кам’янистий. Довго на колінах, не рухаючись, не простоїш. Варто було комусь із ув’язнених ворухнутися, як він отримував від охоронця удар кованим чоботом. До речі, не любили вони своїх родичів зі Східної України, яких чимало було серед охоронців табору.

Майже ніхто з ув’язнених не говорив, що засуджений незаслужено. Вони вважали, що свою провину перед Радянським Союзом спокутували сповна. Пам’ятали вони, скільки їх прибуло на Верхній і Нижній Бутугічаг, і скільки залишилося в розпадках на кладовищах. А ті, хто уціліли, на рудниках залишили своє здоров’я.

Ті, хто працював на видобутку урану, на прожарці, щоб збагачувати руду, отримували значну дозу опромінення. Тілогрійка — не захист від радіації. У багатьох спочатку повипадали зуби і волосся, а потім настала швидка смерть.

Їм, ще зовсім недавно молодим, здоровим, було абсолютно незрозуміло, що з ними відбувається. Адже про смертельне радіоактивне опромінення їх ніхто не просвіщав. Смертність у Бутугічагу була дуже висока. У «лікувальній» спецзоні (точніше назвати її передсмертною) люди вмирали щодня. Байдужий вахтер звіряв номер особової справи з номером вже готової таблички, тричі проколював померлому груди спеціальною сталевою пікою, втикав її в брудно-гнійний сніг біля вахти і випускав померлого на волю…

Тяжкі часи для рудника почалися на початку 50-х років 20-го століття. Низький вихід кінцевого продукту і його висока собівартість, відкриття інших, більш перспективних родовищ ставили під сумнів доцільність видобутку урану в Бутугічагу, а смерть Сталіна і амністія позбавили урановий рудник безкоштовної робочої сили і виникла гостра нестача кадрів. Наприкінці 1954 року було прийнято рішення про консервацію рудника, а 31 січня 1955 року видано наказ про його ліквідацію. До кінця травня 1956 року він був остаточно закритий.

Ці кадри табору Бутугічаг були зняті у 2017 році під час експедиції Музею ГУЛАГу на Колиму. Точніше, того, що залишилося від самого рудника, Гірничо-збагачувального комбінату, селища та комплексу таборів на цій території. І сьогодні все це виглядає зловісним пам’ятником тих років, символом слова КОЛИМА, нагадуванням про те, як у 50-градусний мороз, практично роздягнуті та голодні, тут видобувала уран, золото, деревину незліченна армія одноразових рабів. Коли через якийсь час вони переставали рухатися і подавати ознаки життя, відпрацьований матеріал закопували, і на їхнє місце привозили нових. Так створювалися умови для великої індустріалізації країни.

Вільним людям треба було б створювати елементарні умови для життя, оплачувати працю. Рабам не потрібно було нічого. Достатньо було назвати ворогом, дати кайло, ватник, оточити вівчарками і колючим дротом і призначити невиконувану норму виробітку. Велич країни вимагала людських жертвопринесень. Усі будівлі, усі дороги й усі міста стоять тут на фундаментах із їхніх черепів.