ДО ВИЩОЇ МІРИ. БУТОВСЬКИЙ ПОЛІГОН

За архівними матеріалами Комітету державної безпеки, 688 тисяч осіб були страчені в СРСР у 1937–1938 роках. У Москві лише між 1937 та 1941 роками було виконано смертні вироки щодо 32 тисяч осіб. Лише невелика частина з них була кремована в Донському крематорії та похована в Могилі №1 на Донському кладовищі. Ці поховання були офіційно зафіксовані в архівах держбезпеки. Проте інші місця масових поховань жертв московських розстрілів залишалися невідомими протягом тривалого часу. Протягом багатьох років факт масових позасудових страт ретельно приховували. Родичам повідомляли, що їхніх близьких засуджено “на 10 років без права листування”. Згодом, на повторні запити, вони отримували стандартні відповіді: “помер у таборі в 1942, 43… від запалення легенів, серцевої недостатності…”. Таким чином, сотні тисяч жертв списували на воєнні роки.

У 1991 році в архіві Московського управління МДБ були виявлені 18 невідомих раніше томів документів. У них містилися накази та акти про приведення у виконання вироків щодо 20 765 осіб, страчених між 8 серпня 1937 року та 19 жовтня 1938 року. Проте навіть у цих документах не зазначалися місця розстрілів. Бутово, як місце масових розстрілів і поховань, не фігурувало в жодних записах, свідченнях чи протоколах допитів співробітників НКВС, які мали прямий або опосередкований стосунок до страт у 1930-х–1950-х роках. Назва “Бутово” не згадувалася публічно—ані під час так званої “хрущовської відлиги”, ані пізніше, аж до кінця 1980-х років.

До 1995 року територія Бутовського полігону перебувала у віданні ФСБ і постійно охоронялася. Полігон, де знаходилася основна частина поховань, був обнесений глухим дерев’яним парканом з натягнутим поверх колючим дротом. По краях виник дачний поселок НКВС, у якому, незважаючи на чини та посади, дозволялося будувати лише легкі одноповерхові дачки—без погребів і масивних фундаментів. Про причини такого розпорядження з часом забули, а здебільшого вже просто не знали. На початку 70-х років занедбаний паркан навколо полігону було оновлено, у східній частині розбитий яблуневий сад. Співробітники охорони не мали жодного уявлення про те, яку цінність становив цей худий фруктовий сад чи грядки з полуницею, на місці яких згодом виріс гігантський борщівник.

У серпні 1997 року в Бутові на невеликій ділянці були проведені археологічні розкопки. У них брали участь кваліфіковані спеціалісти: археологи, тафолог, фахівець з промислових тканин і взуття, судово-медичний експерт, спеціаліст з вогнепальної зброї. Було розкрито ділянку поховального рову площею 12,5 квадратних метрів. Те, що відкрилося перед очима дослідників, не піддається опису. Навалені вперемішку, немов у якомусь скотомогильнику, лежали вбиті люди. На відкритій поверхні поховання були виявлені рештки 59 осіб, ймовірно чоловіків, віком 25–30, 45–50 років, розстріляних, судячи з одягу, пізньої осені або взимку. Загалом, за оцінками експертів, у цьому багатошаровому похованні знаходилися останки приблизно 150 осіб. Професіонали вважають, що ідентифікація тіл можлива. Але це дуже трудомісткий, тривалий і дорогий процес. Всі вбиті на Бутовському полігоні не поховані й донині. Тому що це не можна назвати похованням…

Про те, як проходив сам процес, розповів співробітник Центру громадських зв’язків ФСБ, у минулому заступник начальника Групи реабілітації, полковник ФСБ М. Є. Кирилін. Тоді, на початку 90-х років, молоді працівники ФСБ майже нічого не знали про масові розстріли. Для них це стало справжнім одкровенням, і вони всіма силами намагалися допомогти.

“…Автозаки, в які вміщувалося 20-30, а інколи до 50 осіб, під’їжджали до полігону з боку лісу приблизно о 1-2 годині ночі. Дерев’яного паркану тоді не було. Зона була огороджена колючим дротом. Там, де зупинялися автозаки, знаходилася вежа для охорони, збудована прямо на дереві. Неподалік виднілися дві споруди: невеликий кам’яний будинок і довгий дерев’яний барак завдовжки близько вісімдесяти метрів. Людей заводили в барак нібито для ‘санітарної обробки’. Безпосередньо перед розстрілом їм зачитували вирок, звіряли особисті дані…

Приведення вироків у виконання в Бутові здійснювала одна з так званих розстрільних команд, до складу якої, за словами виконувача обов’язків коменданта, входило 34 особи. Один із місцевих жителів, який працював водієм на автобазі НКВС, розповідав, що весь спецзагін складався з дванадцяти осіб. До цього спецзагону входили команди, що діяли в Бутові, Комунарці та в Москві—у Варсоноф’євському провулку та Лефортовській в’язниці.

Спочатку розстріляних ховали в невеликих окремих могильниках, розкиданих по території Бутовського полігону. Але з серпня 1937 року масштаби страт у Бутові стали настільки великими, що ‘технологію’ довелося змінити. За допомогою бульдозера-екскаватора вирили кілька великих ровів довжиною приблизно 500 метрів, шириною 3 метри та глибиною також 3 метри (ці рови видно на аерофотокосмічних знімках, зроблених землевпорядними організаціями для служби держбезпеки; на знімках чітко простежуються смуги, що означають змінену структуру ґрунту на цих ділянках).

Процедура переклички, звірки з фотографіями та відсіювання людей, щодо яких виникали будь-які питання, ймовірно, тривала до світанку. Як розповідав виконувач обов’язків коменданта, виконавці вироків у цей час перебували у повній ізоляції у кам’яному будинку неподалік. Засуджених виводили по одному з приміщення бараку. Тут з’являлися виконавці, які приймали їх і вели кожного свою жертву вглиб полігону в напрямку рову. Стріляли на краю рову, в потилицю, майже впритул. Тіла страчених скидали в рів, вкладаючи ними дно глибокої траншеї».

На цих кадрах—фотографії розстріляних лише за один день—25 березня 1938 року. Рідко коли за день розстрілювали менше ста осіб. Бували дні, коли страчували 300, 400 або навіть понад 500 людей. 28 лютого 1938 року було розстріляно 562 особи.

Згідно з процедурою, під час розстрілів мали бути присутні лікар та прокурор, але це правило далеко не завжди дотримувалося. Після виконання вироків заповнювали документи, ставили підписи, а потім виконавців, зазвичай абсолютно п’яних, відвозили назад до Москви. Пізніше ввечері з’являвся місцевий житель, чий будинок до 50-х років стояв на території полігону. Він заводив бульдозер і тонким шаром землі засипав тіла розстріляних. Наступного дня розстріли повторювалися спочатку. Це була справжня фабрика смерті.