КОЛИМА

Колима була найкрупнішим та найвідомішим островом,
полюсом жорстокості цієї дивовижної країни ГУЛАГ…
Олександр Солженіцин

Строго кажучи, Колима ніколи не була частиною ГУЛАГу. Розвідані в цьому регіоні величезні запаси різних металів, і перш за все золота, з початку 30-х років привернули особливу увагу Сталіна. 11 листопада 1931 року Політбюро прийняло постанову «Про Колиму». З метою форсування золотодобування був створений спеціальний Трест «Дальстрой» з прямим підпорядкуванням ЦК ВКП(б), а не НКВС. А в 1932 році було створено спеціальне Управління Північно-східних таборів, яке входило в структуру Дальстрою, для поставки ув’язнених на Колиму. Вже в травні 1932 року до Бухти Нагаєво почали прибувати ув’язнені з інших таборів країни.

Сталін готувався до війни, і країні було необхідне золото. Вже у 1940 році в СРСР було видобуто понад 80 тонн хімічно чистого золота — Дальстрой випередив Каліфорнію! Ціною нелюдської експлуатації ув’язнених, які страждали від жорстоких колимських морозів, постійного голоду, знущань кримінальників і ВОХРи. За спогадами очевидців, умови ув’язнених на Колимі були найбільш жорстокими з усіх можливих в ті роки.

ГЕНРІХ ЕЛЬШТЕЙН-ГОРЧАКОВ: Сумнівів вже не було — етап зібрали на Колиму. Навіть у таборах Колима була символом чогось особливо грізного і смертельного. На тих, хто побував там, дивилися як на дивом вирвавшихся із самої пекельної прірви. Таких було так мало, що їх прозивали на прізвисько — «Колима», навіть без додавання імені. І всі знали, хто це.

ВАРЛАМ ШАЛАМОВ: Найстрашнішим, напевно, був холод. Адже актували тільки мороз вище 55 градусів. Ловився цей 56 градус Цельсія, який визначався по плювку, що застигав на льоту, по шуму морозу, бо мороз має мову, яка називається по-якутськи «шепіт зірок». Цей шепіт зірок був нами засвоєний швидко і жорстоко. Перші ж обмороження: пальці, руки, ніс, вуха, обличчя, все, що схопить найменший рух повітря. У горах Колими немає місця, де б не дули вітри.

Голод — друга сила, що руйнує мене за короткий термін, наче два тижні, не більше. Третя сила — відсутність сили. Нам не дають спати. Робочий день 14 годин. Я повзаю навколо забою, забиваю якісь кілки, кайлю обмороженими руками без жодної надії що-небудь зробити. 14 годин, плюс 2 години на сніданок, і дві години на вечерю. Скільки ж залишилося для сну? Я сплю, де доведеться, де зупинюся, там і засинаю. Побої — четверта сила. Дохляка б’ють всі: конвой, нарядчик, бригадир, блатарі, командир роти, і навіть перукар вважає обов’язком дати ляпаса дохлякові.

ЄВГЕНІЯ ГІНЗБУРГ: Прямо з лісу нас, хто не виконав норму (а фізично не могли виконати її майже всі наші в’язні), вели не в барак, а в карцер. Важко описати цей заклад. Неопалювана халупа, швидше за все схожа на громадську вбиральню, оскільки для відправлення природних потреб нікого не випускали і параші теж не було. Майже всю ніч доводилося так простоювати на ногах, так як для сидіння на 3-х збитих колах, що замінювали нари, вибудовувалася черга. Нас заганяли туди прямо з лісу, мокрих, голодних, о 8 вечора, а випускали о 5 ранку, прямо на розвод і знову в ліс. Здавалося, вже не втекти від неї, від постійно наздоганяючої нас Смерті. Ще трохи і дожене.

ГЕОРГІЙ ЖЖЕНОВ: У таборі лютували цинга і дизентерія. Неймовірно виснажені або навпаки розпухлі від цинги, уражені фурункульозом люди, жалюгідними купками тулені до стін табірної кухні, заглядали в щілини і гарячковими, запаленими очима божевільних стежили за приготуванням їжі… У промерзлих бараках, на уцілілих «острівцях» нар валялися, щільно притулившись один до одного від холоду, хворі голодні люди. Кожен ранок на нарах залишалося кілька померлих ув’язнених. Їх скорчені, застиглі тіла в примерзлих до узголів’я шапках, стягували з нар, волоком тягнули за зону табору і десь подалі від людських очей закопували до весни в сніг.

Зі спогадів ув’язнених ОЗЕРЛАГА: Бравурні марші грає табірний оркестр. Звертаючись до ув’язнених, начальник табірного пункту копальні «Розвідник» каже: «Запам’ятайте, сталінська конституція для вас — це я. Що хочу, те і зроблю з будь-ким із вас…»

Такою була реальність колимських таборів. А 19 грудня 1937 року начальником Управління Північно-східних таборів був призначений полковник Степан Гаранин. З іменем Гараніна пов’язують масові незаконні репресії в таборах «Дальстрою», що отримали назву «гаранинщина».

НАДІЯ ЙОФФЕ: Одного разу наша Ліда, яка завжди все знала, повідомила, що до табору приїхав новий начальник УСВИТЛага полковник Гаранин… Він стояв біля прохідної. Ми пройшли близько, і я його роздивилася. Гаранин дивився на людей, що проходили повз, ніби вони скляні — крізь них. На подвір’ї стояла група ув’язнених. Біля дверей їдальні ми зупинилися і я озирнулася. До Гараніна підходив якийсь зек, згорблений, ніби горбатий. Він човгав ногами і відшаркувався, мабуть, збираючись із духом, щоб заговорити: «Громадянин начальник, я дуже хворий, прошу — нехай переведуть на легшу роботу, прошу…» Він, здається, говорив ще щось, але його вже не було чути. Гаранин відразу пожвавився, став рухатися, потім тільки я збагнула, що він витягував пістолет з кобури: «Працювати не хочеш… мати… мати-мати…» І вистрілив в упор. Людина впала.

ОЛЕКСІЙ ЯРОЦЬКИЙ: Гаранин… після масового публічного розстрілу на копальні «Мальдяк» влітку на розводі спитав: хто відмовляється працювати? І один «хрестик» (так на Колимі називали зеків-сектантів) вийшов уперед, перехрестився і сказав: «Біс ти, слуга антихриста». І Гаранин застрелив його тут же перед строєм… До речі, серед зеків копальні Мальдяк був конструктор Сергій Павлович Корольов.

ОЛЕКСАНДР СОЛЖЕНІЦИН про табір смерті «Серпантинка» на Колимі: За Гараніна тут розстрілювали кожен день 30–50 осіб під навісом біля ізолятора. Для 58 статті скасували останні вихідні. Літній робочий день довели до 14 годин, морози в 45 і 50 градусів визнали придатними для роботи. Скасовувати роботи дозволили тільки з 55 градусів. Однак, за свавіллям окремих начальників виводили і при мінус 60… Але й цього всього виявилося мало, ще недостатньо режимно, ще недостатньо зменшувалася кількість ув’язнених. І почалися «гаранинські розстріли», прямі вбивства. Іноді під тракторний гуркіт, іноді й без нього.

Полковник Степан Гаранин був посмертно реабілітований 6 лютого 1990 року…

Єдиним і всевладним господарем Колими був начальник Дальстроя генерал-лейтенант Іван Федорович Нікішов. Він творив закон на власний розсуд і настрій, одноосібно. У його діях поняття «виробнича необхідність» було вище будь-якого закону. І цю владу поділяла з ним його коханка Олександра Гридасова. Приїхавши до Магадану за «комсомольським призовом», 24-річна Олександра, зблизившись з Нікішовим, стала некоронованою королевою Дальстрою. Вона отримала посаду начальниці Маглага, прославилася своєю норовливістю і власним театром із ув’язнених, який пізніше став Магаданським музично-драматичним театром. Вона дійсно допомогла багатьом відомим акторам і музикантам, серед них були Георгій Жженов, Вадим Козін, режисер Леонід Варпаховський, трубач Едді Рознер та інші. Комусь допомогла, а когось з легкістю могла стерти в табірний пил. Адже навіть Радянської влади зі звичними райкомами, виконкомами та іншими інститутами на Колимі не було: скаржитися було нікому.

Кадри з фільму