«Пропоную залишити концентраційні табори для використання праці арештованих, для панів,
які проживають без занять, для тих, хто не може працювати без відомого примусу, або за недобросовісне ставлення до справи,
за неробство, за запізнення в радянських установах. Пропонується створити табори як школу праці».

Фелікс Дзержинський, засновник органів радянської держбезпеки.

З самого початку існування СРСР «табори як школа праці» стали, по суті, системою навмисної фізичної експлуатації людей. У сталінські роки ГУЛАГ став серйозним фактором радянської економіки. Безкоштовна, примусова табірна праця була найважливішим і необхідним елементом для освоєння понад 10% загальносоюзних капітальних вкладень. НКВС (Народний комісаріат внутрішніх справ), а потім МВС (Міністерство внутрішніх справ), стали займати провідні позиції у будівництві, видобутку золота, срібла, платини, олова, нікелю, вугілля.

Брошенная стройка «Дальстроя» на Колыме, Магаданская область. Фото Алексея Наседкина

Wikimedia Commons

Необхідність у створенні ядерної зброї зробила МВС і ГУЛАГ ключовими структурами у видобутку урану. Ув’язнені прокладали автомобільні та залізничні дороги, працювали на військових, хімічних і металургійних підприємствах, будували аеропорти, електростанції, укладали каналізаційні труби, валили ліс. Їхньою працею були створені багато міст СРСР — Магадан, Ухта, Находка, Воркута, Дудинка, Інта, Волжський, Печора, сучасні промислові гіганти — Північникель, Амурсталь, Норильський та Нижньотагільський металургійні комбінати та інші. Ця система функціонувала в СРСР як абсолютно рабовласницька. І у такої системи були мінімальні стимули для збереження людського капіталу, оскільки приплив нового контингенту в табори був завжди гарантований.

ВАРЛАМ ШАЛАМОВ: Що я чекав у 1938 році? Смерті. Думав, знесилюся, впаду, помру. І все ж повзав, ходив працював, махав безсилим кайлом, шарудів майже порожньою лопатою, котив тачку на нескінченному конвеєрі золотого забою. Тачці я навчився до смерті. Мені якось тачка давалася легше, ніж кайло чи лопата. Тачка, якщо вміло возити, велике мистецтво – всі м’язи твої повинні брати участь у роботі тачечника. Шарудіння цих тачок на центральному трапі, ручна відкатка за двісті метрів. І я приміряв якісь тачки, з кимось сперечався, у когось виривав з рук інструмент.

ІОАННА МУРЕЙКЕНЕ: Коли працюєш киркою, норму виконати неможливо, тому ми отримували маленьку пайку, ось такий шматочок хліба. Копаємо вночі траншею, а о четвертій годині ночі в пекарні виймають з печей хліб, і вітер приносить нам його запах… Ми кидаємо кирки, тягнемо цей запах. Слина тече, в животі грає… Надихаємося запахом і ніби наїлися…

ВЕРНОН КРЕСС: По обидва боки річки бульдозер зішкрібав рослинність і верхній шар ґрунту. Відкритих золотоносних пісках копошилися робітники. Одні кирили ґрунт, навалювали його на тачки, інші гнали ці тачки дерев’яними трапами до бункера, перекидали в нього вміст і поспішали назад. Норма була 100 тачок за зміну на людину, хто її не виконував, ризикував залишитися на другу зміну. Не всі, правда, каралися так суворо, але лайка, побої, зменшення пайка, і без того мізерного, були неминучим наслідком марних зусиль доходяг.

АНАТОЛІЙ БАКАНІЧЕВ: Я потрапив у бригаду, яка копала в тундрі канави для прокладки труб. Робочий день тривав дванадцять годин, ніякого обіду не було, розводити багаття, щоб просушитися, не дозволялося. Пізніше в деяких бригадах дозволили, але, коли безперервно йшов дощ, обсохнути було неможливо й біля багать. Увечері в бараці стояв суцільний сморід. Усі намагалися просушити одяг, розвішуючи його біля єдиної в бараці печі. Місця для всіх не вистачало, і багато хто вранці виходив у тундру у мокрому одязі. Але найстрашніші дні настали в другій половині вересня. Вранці – сніг із дощем, а до полудня – мороз. Мокрий одяг застигав на тілі. Мені не раз доводилося бути в мокрому одязі й в армії, й у фашистському полоні, але щоб одяг замерзав на тілі – таке я відчував уперше. А працювати належало до кінця дня. Іноді непросохлий за ніч одяг застигав на тілі крижаним панциром уже зранку. Я знав, що найкращим способом боротьби з крижаним одягом був рух, і я весь робочий день не зупинявся ні на хвилину. Вересень у Норильську, по суті, вже зимовий місяць, зеки ж були одягнені по-літньому. Бушлати, тілогрійки та валянки видавали у грудні. Не меншим бичем для нас виявилася відсутність лазні. Уже з самого прибуття в табірні бараки у нас виявилася маса вошей. За наявності бруду і непросохлого одягу їх кількість тільки збільшувалася.

ОЛЕНА-ЛІДІЯ ПОСНІК: Взяли мене фельдшером. Працювала я там, куди вільних лікарів посилати було не можна. Наприклад, робітники влаштовують вибух, а вийти не встигають. Приходжу, а вони лежать мертві й землею засипані. Або коли конвоїр двох жінок застрелив, мене викликали. У колоні розмовляли, а він скомандував: «Мовчати! Лягай!» Вистрілив і влучив у двох. Коли я прийшла, вони вже не дихали. А солдату дали двомісячну відпустку.

У сталінській системі трудових таборів людей використовували, експлуатували, а потім викидали, як це робиться з виробничими відходами. Як писав Солженіцин, вищим законом Архіпелагу стала формула: «Від ув’язненого нам треба взяти все… а потім він нам не потрібен!» А над воротами багатьох таборів висів плакат: «Праця в СРСР є справою честі, слави, доблесті та героїзму. І. В. Сталін».

Мапа ГУЛАГу

Кадры из фильма