ОХОРОНЦІ

До категорії охоронців у ГУЛАГу входили майже всі, з ким постійно стикалися ув’язнені: начальники таборів, слідчі, конвоїри, наглядачі, охоронці, табірні лікарі, інструктори службових собак. Якими вони були, що привело їх на цю роботу, як вони ставилися до ув’язнених, що вони про них думали?

Одні розглядали свою службу в таборах як звичайну роботу, яку треба виконувати відповідно до правил і приписів. Інші робили кар’єру, переступаючи ці правила. Деякі прагнули потрапити в систему НКВС–КДБ, тому що їх приваблювала влада над людьми і пільги. Інші страждали від повоєнного голоду, і служба в ГУЛАГу означала серйозне соціальне просування. А треті – повоєнний призов, були переведені в систему МВС з армії.

А бувало і так, що вчорашні зеки робили кар’єру і ставали великими управлінцями в таборах. Найвідомішим з них був Нафталій Аронович Френкель. Колишній одеський злочинець, кажуть, у молоді роки дружив з Мишком Япончиком. Ув’язнений табору на Соловках, проявив себе видатним організатором, особисто зустрічався зі Сталіним, був творцем економічної моделі функціонування ГУЛАГу. Став генерал-лейтенантом, нагороджений трьома орденами Леніна. З честю дожив до 1960 року.

Якими ж запам’ятали ув’язнені своїх охоронців, і що про себе та свою роботу говорили вони самі?

ОЛЕГ ВОЛКОВ: Знаменитий Яків Мороз — начальник Ухтинських таборів заявляв, що йому не потрібні ні машини, ні коні: «Дайте побільше з/к — і він побудує залізницю не тільки до Воркути, а й через Північний полюс». Він готовий був мостити ув’язненими болота, запросто без наметів кидати їх у зимову тайгу (біля багаття погріються!) без казанів для варіння їжі — обійдуться без гарячого! Оскільки ніхто з нього не питав за «втрати в живій силі», то і користувався він, до пори до часу, славою енергійного, ініціативного діяча. Часто жорстокість була пов’язана з вигодою. Охоронець, який застрелив зека при спробі втечі, отримував грошову винагороду та відпустку.

АНАТОЛІЙ ЖИГУЛІН:

— Ей! Чоловіче, — крикнув конвоїр:

— Принеси он те полінце для сидіння!

— Воно за заборонкою, громадянин начальник!

— Нічого, я дозволяю. Іди!

Вийшов, черга з автомата. І немає людини. Випадок типовий. Банальний.

ЮРІЙ ФІДЕЛЬГОЛЬЦ: Касимов сам по собі, з точки зору людської моралі, був людиною непоганою. Колишній фронтовик, чимось провинився і потрапив начальником до табору. А там і винні, і невинні, всі з номерами. Як їх відрізниш? І коли мої батьки приїхали і почали з ним розмовляти, він по-людськи зрозумів, що я не ворог, що я випадкова людина, що потрапила в м’ясорубку. І вирішив допомогти.

ІВАН ГАЙДУК: Ось, кажуть, розстрілювали. Чекісти. Я, як чекіст, у це не вірю. Я скільки служив, ніколи нікого не розстрілювали. І від голоду не вмирали. Щоб ув’язненим руки викручували, били їх батогом чи знущалися… Ні, такого нічого не було.

КОМУНЕЛЛА МАРКМАН: Був випадок, коли моя подруга намагалася сховати листа батькам, щоб передати його вольняшкам, які віднесуть його на пошту, а її зловив конвойний. Стоїть плаче, просить віддати листа, а конвойний не віддає. Він за нього додаткову відпустку отримає. Мимо проходив офіцер, його начальник. Хвалить конвойного, конфіскує лист… А через місяць цей лист доходить за адресою.

ОЛЕКСАНДРА ПЕТРОВА: Нікого я у в’язниці не жаліла. Як черства людина була. Як 53-й рік прийшов, Берію забрали, я багато згадала, багатьох пошкодувала… А так ні. Будеш жаліти, так хоч не працюй. Ув’язнених я не пам’ятаю. Я з ними не розмовляла, ніякої полеміки не вела. Сама голодна ходила, хто б мене пошкодував?

ОЛЕКСАНДР СОРОКІН: У зоні мене називали «кум». «Куди пішов?» — «До кума». «Колонувся?» — «Ні» і так далі.

Я обслуговував спецконтингент, тобто вербував агентуру для роботи з адміністрацією. Це найважча робота. Якщо мізків не маєш, працювати не зможеш, тому що в зоні теж не дурні люди сидять.

КОНСТЯНТИН ЄВСЄЄВ: Берія молодець, за Берії була дисципліна! А як потепління, так почали телевізори в коридорі ставити, спілкуватися. Тому зараз розбещеність така у молоді. Тоді ж застосовували гамівні сорочки… Ув’язненого одягнуть, «ластівку» йому зроблять, скручують, потім поливають водою, і вона починає стискатися… Болить, звісно. І били їх там. Я ж по всіх камерах ходив, я бачив. А за що били? За поведінку…

ВАРЛАМ ШАЛАМОВ: Богданов, колишній уповноважений МВС, герой процесу 1938-го року. Він щодня видавав накази про дисципліну, побудував карцер. Це був саме той начальник, який отримував листи, адресовані мені від моєї дружини, з якою зв’язок був розірваний близько трьох років! Він викликав мене до себе додому і в моїй присутності розірвав ці листи. І кинув шматочки у сміттєве відро.

ІРИНА ВЕРЖБЛОВСЬКА: Мені тільки один раз довелося зіткнутися з хорошим конвоїром. Привівши нас на лісоповал, він вішав на гілку свій автомат, брав пилку і починав працювати з нами. Коли вантажив на волокушу колоди, сухо сказав: «Негоже, щоб жінки тягали такі тяжкості».

ДАЛЯ ГРИНКЕВІЧУТЕ: У лютому 1943 року ми зрозуміли, що загинемо всі. Смертність досягла свого апогею. Бараки не опалювалися взагалі, і у вмираючих відморожувалися руки і ноги. Виснажені до межі, лежали майже всі, не встаючи, незважаючи на пронос. Люди були засипані вошами. Воші кишіли навіть у бровах і на віях. Наступав кінець…

І коли не залишалося вже жодної надії, в Трофимовську з’явилася людина, яка врятувала від смерті решту. Це був лікар Самодур Лазар Соломонович. Він заходив до кожного барака, побачив, що діється, і почав енергійно діяти. Відважно зчепився з начальниками, які жили в теплих, побудованих нами з колод будинках, які з голови до ніг були одягнені в хутра, взуті в хутряні унти або валянки, їли досита присланий союзниками з Америки хліб, цукор, масло і свинячі консерви.

Вже наступного дня ми отримали по мисці гарячого горохового супу, по півкілограма мороженої риби, яку за порадою лікаря їли в сирому вигляді, щоб не зникла аскорбінова кислота. Він зажадав зі складу кілька мішків гороху, проростив його, і незабаром до кожного барака принесли пророщений горох (з паростками). Кожен отримував по жменьці, приблизно півсклянки. Видали на кожну людину і по кілька кілограмів канадського борошна. Голод і цинга потроху почали відступати. Відступила і смерть. Через місяць доктор Самодур поїхав. Дійшла звістка, що він загинув на фронті…

У ГУЛАГу люди у погонах вірили, що перед ними «вороги народу» і іншої долі вони не гідні. І таких було переважна більшість. Але були й інші, які навіть у таких умовах залишалися людьми.

Кадри з фільму