Спогади про репресії радянського часу та систему ГУЛАГу
ЩО ОЗНАЧАЛО ЖИТИ В РАДЯНСЬКОМУ СОЮЗІ В РОДИНІ, ДЕ Є ІНВАЛІДИ?
Юра Астахов (Бостон, США), син одного з основників товариства інвалідів у СРСР, Юрія Георгійовича Астахова, інваліда першої групи (у 1941 році в трирічному віці під час бомбардування Москви отримав травму хребта, ускладнену кістковим туберкульозом, що призвело до паралічу ніг).
«ЧОМУ УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ НАСТІЛЬКИ ВАЖЛИВЕ ДЛЯ РОСІЇ?»
Що таке Україна? Це Божий дар! Родюча земля, гарний клімат, у нас все є. Ми – самодостатні. І що характерно: українці ніколи не посягали на чужі землі. Так, ми воювали в складі чужих армій, але ніколи не прагнули чужих територій. Ми – хлібороби. А коли тобі треба сіяти, орати, коли в тебе дозріває хліб, тобі ніколи, як кочовикам, гасати по сусідах. У нас із росіянами різна ментальність.
«У СЕЛІ ПОШИРЮВАЛИСЯ ЧУТКИ, ЩО ВІД НАШОГО ДОМУ ПРОКЛАДЕНО ПІДЗЕМНИЙ ХІД В АМЕРИКУ…»
Не знаю, чи це КДБ поширював такі небилиці, чи уже самі люди нафантазували. У селі поширювалися неймовірні чутки: що ми шпигуни, що від нашого дому прокладено підземний хід в Америку… А ще казали, що під кущем винограду у нас закопана рація, що діти вчать німецьку мову і готуються до роботи шпигунами.
«ЯК ЖЕ ТАТО ЗВАЖИВСЯ НА ТАКИЙ ВІДЧАЙДУШНИЙ КРОК, ЯК САМОСПАЛЕННЯ?»
У нас був старий приймач, завдяки якому він весь час слухав «Радіо Свобода» і «Голос Америки», звідти брав інформацію, хоча їх постійно глушили. Однодумців у селі в нього було два-три. Люди жили своїм сільським життям, не переймалися батьковими ідеями, більше того, людей насторожувало і дратувало те, що він був не такий, як усі, тому що в «козла» не забивав, пиво і горілку не розпивав, любив книжки, не любив переливати з пустого в порожнє.
«ВЧИТЕЛІ ПРОСИЛИ УЧНІВ, ЩОБ БАТЬКИ ПЕРЕДАЛИ ЧОГОСЬ ПОЇСТИ»
У нашій родині дуже добре знали про голодомор. У татовій родині голодували, але це не був смертельний голод, і бабуся моя, скільки жила, стільки плакала і говорила: «Кажуть, що голоду не було, а ще який голод був…» Тоді про це мовчали.
«У ТАТА НЕ БУЛО ІЛЮЗІЙ ЩОДО РАДЯНСЬКИХ ЦІННОСТЕЙ»
18 травня 2024 року батьку виповнилося б 100 років. Він народився у селі Новоспасівка, пізніше його перейменували на Осипенко, на честь льотчиці Поліни Осипенко, яка народилася в нашому селі. Але тато був прихильником старої назви, тому що справжнє прізвище Поліни Осипенко – Дудник, а її чоловік Осипенко всього два дні був тут і стосунку до села практично ніякого не мав. Тому хотілося залишити історичну назву – Новоспасівка. Село було засноване вихідцями із Полтавщини у 1805 році. Розташоване воно неподалік Бердянська у Запорізькій області.
Дмитро Синиця:
«ТВІЙ СПРАВЖНІЙ ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ, – КАЗАВ МЕНІ ТАТО, – ДЕНЬ СМЕРТІ СТАЛІНА»
Я, Синиця Дмитро Дмитрович, народився у Воркуті, посьолок (тобто селище) Октябрьський, Комі АРСР, 13 березня 1956 року. Лікарня, в якій я народився, виконувала подвійну функцію: обслуговувала в’язнів, а також вільнонайманих, яких було в 4-5 разів менше.
Василь ДУДКО:
«З НАШОГО СЕЛА БУЛО ВИСЛАНО 68 РОДИН»
Я народився 17 червня 1958 року, табірний пункт номер три, Зейський район Амурської області, Російська федерація. Мої батьки були репресовані, коли масово з заходу України на Далекий Схід вивозили сім’ї українців.
Валентина ВЛАСЕНКО:
«У НИХ В СІМ’Ї ВСІ КОЛИМИЧІ, НАВІТЬ КОТИ»
Ім’я Кузьми Глущан немає в жодному відомому сьогодні списку репресованих у ГУЛАГу. Архіви Дальстроя частково знищені, архіви КДБ закриті. Людина зникла, ніби її ніколи не було. Але в селі збереглася пам’ять — про жартівника Кузьму, який заспівав частушку про Сталіна і загримів на Колиму.
Валентина ВЛАСЕНКО:
«ЛЕЖАВ, ПОКИ Й ОПУХ, І НЕ ВСТАВ, ПОКИ Й НЕ ВМЕР»
Внаслідок примусових хлібозаготівель та політики колективізації, що проводилася радянською владою в Україні, взимку 1931-1933 років у багатьох колгоспах конфіскували навіть продовольче зерно. Це призвело до масового голоду, жертвами якого стали мільйони людей.
ІДА ЩУПАК: “ЩО БУЛО Б ЗІ МНОЮ, ЯКБИ ДІТИ ДІЗНАЛИСЯ, ЩО Я ДОЧКА ‘ВОРОГА НАРОДУ’?
Мене звати Iда Щупак. Я народилася в місті Бобруйськ, що в Білорусі. Жила там певний час до війни, а потім, у 15 років, ми переїхали в Україну, і всю свою свідому життя я провела в Запоріжжі. У 2002 році ми переїхали до Канади, в Торонто, де проживаю й досі.
Джек НЕЙХАУЗЕН: «Я понял, что вся ее семья была уничтожена, а она отсидела 20 лет»
Это интереснейшая и важнейшая тема в наши дни. Потому что люди моего поколения — они, наверное, последние свидетели ГУЛАГа. Люди, которые либо сами там были, либо общались с теми, кто был в лагерях, кто там страдал, кто был выслан, кто попал туда, в тот ГУЛАГ.
Нестор МЫХАЙЛЕЧКО: «Режим вот этот, советская власть, удивительно жестоким был по отношению к своим людям»
Это трагедия. Это трагедия народа. Это трагедия вот этого кусочка земли, который занял СССР. Страдали все.
До 39-го года семья имела земли, лес, мельницу. Я знаю, что у отца был брат Онуфрий и три сестры.
Люба и Аэлита ФИТИНГОФ: «Kогда кто-то стучался в дверь, Роза пряталась в шкафу»
Меня зовут Люба Фитингоф. Это моя сестра Алла, Аэлита Фитингоф. Наши родные прошли Холокост и ГУЛАГ. Это была большая семья, и у нашего папы было четыре брата и три сестры. И очень интересно, что в одной семье у нас был и коммунист, и сионист, и будущий капиталист — это наш папа Бен Фитингоф.
Джек НЕЙХАУЗЕН: «Он в школе, бегая с детьми по коридорам, толкнул и разбил крупный бюст Сталина»
Моя семья была вообще-то необычная, поскольку моя мама была москвичка, комсомолка. Папа был настоящий рижанин, который был взят в армию, Советской Армией, когда они первый раз пришли в 39-ом году. Даже не будучи гражданином Советского Союза, его взяли в армию и спасли этим от гибели, потому что все родные погибли в рижском гетто.
Люба и Аэлита ФИТИНГОФ: «Они шли в ботинках, сделанных в Германии. На подошвах — немецкие буквы…»
Меня зовут Люба Фитингоф. Это моя сестра Алла, Аэлита Фитингоф. Мы родились в Риге, в семье, которая прошла Холокост и ГУЛАГ.
Джек НЕЙХАУЗЕН: «Он перебежал границу и сразу сгрохотал на 10 лет»
На этот раз мне очень интересно вспомнить человека, который дважды был в Сибири, дважды был в ГУЛАГе, и оба раза по 10 лет. И даже после этого, он верил в идею коммунизма. Насколько же изувеченным мог быть человек, загипнотизированым, что все эти обманы, испытания, трагедии не смогли сломать мораль человека.
Анатолий и Татьяна ЦАРЁВЫ: «Половина в Ухте сидят, а половина – охраняют»
Я Царев Анатолий, а это моя супруга. Я оказался в Ухте, где-то в седьмом классе, лет мне 15 было. А она родилась в Ухте.
У меня отец и мать работали главными бухгалтерами в “почтовом ящике”. Это тоже система МВД. И когда на Дальнем Востоке закрыли этот “ящик”, их отправили в Ухту.
Дина и Полина Богомазовы: «Когда пришел тридцать седьмой год, против них возбудили дело по подозрению в троцкизме…»
Я всю жизнь прожила в Казани. Я уезжала первый раз в Биробиджан, когда я была замужем за офицером, за военным. Муж служил в ракетной части, я работала в газете “Биробиджанская звезда”.
Елена Берман: “У нас дома никогда не говорили об этом…”
Меня зовут Елена Берман – по мужу, а в девичестве Журавлева Елена Родионовна – по отцу. Жила в городе Хабаровске: выросла, родилась, уехала оттуда, хотя в России, точнее в Советском Союзе, прожили много лет и уехали уже с тремя детьми. Уехали сначала в Израиль, потом в Канаду, и здесь уже живем больше двадцати лет, с 1998 года.
Марат РЕССИН: «…Они были перемолоты физически, но не морально…»”
Вы знаете, мне несколько лет назад пришло письмо по почте, там было написано, что меня избрали, случайным образом, в присяжные заседатели. И там было написано было, что я должен дать им знать, если у меня есть конфликт интересов.
Елена РЕССИНА: «Мама не простила. А я вместе с ней…»
Я родилась в апреле 1937 года. Моя мама, знавшая несколько языков, в то время преподавала русский язык иностранцам. Мой папа был заместителем управляющего Главного управления автотракторной промышленности.
Виталий Колодный: «Как только его арестовали, семью переселили в коммуналку»»
«Архипелаг ГУЛАГ». Я не думал, что это коснется моей семьи тоже. Когда я был маленький, я ничего об этом не знал, ну а позже моя бабушка мне рассказала, что произошло с моим дедом.