В’ЯЗНІЦЯ

У системі ГУЛАГу в’язниця була тим місцем, де людина перебувала з моменту свого арешту. Там же йому повідомляли вирок, після чого він покидав в’язницю по етапу до місця відбування покарання. А бувало і так, що у в’язниці в’язня розстрілювали. І в’язниця ставала останнім домом у його житті. Але в будь-якому випадку функція в’язниці полягала в тому, що обвинуваченого необхідно було зламати, придушити його волю до опору, зробити його здатним дати будь-які, найжахливіші свідчення, потрібні слідчому. І це часто досягалося з використанням методів фізичного впливу, а простіше кажучи тортур.

Якщо порівнювати в’язницю з табором, то головною відмінністю було повне відсутність якої б то не було свободи пересування: все обмежено чотирма стінами і часто одними і тими ж сусідами по камері. Все інше життя у в’язниці була жорстко регламентована і нагадувала нескінченний «день бабака»: мізерна їжа, підйом о 6 ранку, і відбій о 11 вечора. Заборона спати вдень, заборона сідати на ліжко, заборона спиратися на стілець або на стіну. Вночі спати заважало ніколи не вимикався яскраве світло, заборонялося тримати руки під ковдрою і закривати обличчя.

У кожній камері обов’язково був стукач. Категорично заборонялося спілкуватися з арештантами з інших камер. У деяких в’язницях, у камерах ВЗАГАЛІ заборонялося розмовляти, кричати, співати, писати на стінах, стояти біля вікон. Порушення каралося позбавленням прогулянок і навіть карцером. В’язниці були різні: слідчі, пересилальні, особливі. І у всіх в’язницях люди нестерпно страждали від перенаселеності камер. Ця тіснота, помножена на виснажливі нічні допити, породжувала взаємну озлобленість, втрату людської гідності, коли розуміння слова СВОБОДА зводиться лише до можливості сходити в туалет у будь-який час.

МИКОЛА ОЛЕКСІЙОВИЧ ЗАБОЛОЦЬКИЙ: Весь цей процес розкладання людини проходив на очах усієї камери. Людина не могла усамітнитися ні на мить і навіть нужду свою справляла у відкритій вбиральні, яка знаходилася тут же. Той, хто хотів плакати, плакав при всіх, і почуття сорому удесятеряло його муки. Той, хто хотів покінчити з собою, вночі під ковдрою, стиснувши зуби, уламком скла намагався перерізати вени на руці, але чийсь безсонний погляд швидко виявляв самогубця.

БІЛИХ ПЕТРО ІВАНОВИЧ: У в’язниці мене втрутили у переповнену камеру. З першого дня моє місце було в кутку біля параші на підлозі. Вдень сиділи згорбившись, дрімали, ніяких переміщень не було. Вночі, не змикаючи очей, прислухалися до кожного шороху. При дотику ключів до замку всі наче по команді здригалися. Двері відчинялися, і наглядач голосно називав прізвище та додавав: «З речами на вихід». Після прізвища витримувалася пауза, під час якої у кожного завмирало серце від страху. Викликані з речами у камеру не поверталися і на етап не потрапляли. Зникали безслідно. Ми прислухалися до стогонів і перестуків. Ніхто не знав ні статті, ні терміну. Знали одне, що нас вважають ворогами народу.

КОСТЯНТИН ВАСИЛЬОВИЧ РЄЄВ: Буденний розпорядок порушували нічні обшуки, або «шмани», коли всіх арештантів зганяли на круг, і ми в страшній тісноті стояли там по дві-три години. А у камерах наглядачі, розкидаючи мізерні пожитки ув’язнених і розпорюючи матраци, щось шукали. Іноді збирали всіх із речами і для різноманітності влаштовували переселення в інші камери, і обшук робили на ходу. Іноді, збиваючи партію на черговий етап, заганяли людей у камери на кругу. Там, у маленькій одиночці, у страшній тісноті, притулившись щільно одне до одного, чоловік тридцять-сорок чекали два чи три дні. А потім багатьох, помилково або з іншої причини потрапили сюди, виганяли, і чоловік десять-п’ятнадцять відправляли на етап.

ОЛЕКСАНДРА ІВАНІВНА ПЕТРОВА: Я у в’язниці у кімнаті побачень працювала. Там сідають по різні боки столу, а я між ними. Спочатку заводять її, потім його. «Здравствуйте, здравствуй» і все. Торкатись не можна, навіть руки потиснути. А то обіймуться, а вона йому щось підсуне. Ні в якому разі! Але все одно намагалися і обійнятися, і руку взяти. Відразу кричиш: «Припинити, а то побачення закінчу». І все, заспокоюються. Плакали, а що ж робити? Особливо, коли прощаються, завжди плачуть. Раза чотири мені пропонували гроші, щоб чай передала чи записку, чи побачення продовжила. Але я НІКОЛИ не погоджувалася. Ні в якому разі! Відразу звільнять.

НИНА ГАГЕН-ТОРН: Слідчий перевів мене з камери в карцер. Низька кам’яна коробка без вікна. Скоро людина, видихавши весь кисень, починає задихатися. У залізних дверях біля підлоги є маленькі дірочки, але сідати на підлогу, щоб ковтати повітря, не дозволяють. Відкривається вічко дверей, голос каже: “Встаньте!” В’язень задихається. Черговий зазирає у вічко приблизно через півгодини, коли у людини вже мутиться свідомість, тоді наглядач відчиняє двері і каже: “В туалет!” Поки людина йде до вбиральні і перебуває там — вона дихає. Такі вправи могли повторюватися кілька разів, мабуть, відповідно до заздалегідь розроблених сценаріїв.

І все ж у більшості випадків, незважаючи на жорстоку і нелюдську систему, ув’язнені як могли намагалися залишатися людьми, проявляти солідарність з іншими, і використовувати своє перебування в камері як свого роду курс виживання перед етапом і подальшим терміном у Гулагу. Вони переймали у співкамерників прості прийоми гігієни. Вчилися шити, наприклад, зробивши голку з рибної кістки, а нитки — зі старих шкарпеток. Опановували способи спілкування за допомогою арештантських азбук перестукування, як могли, боролися з тюремною нудьгою і зводить з розуму одноманітністю, змушуючи себе напам’ять відтворювати вірші або подумки здійснювати прогулянки улюбленими місцями. І в цьому їм не могли завадити ні жорсткі тюремні правила, ні сумнозвісні 4 стіни, що обмежували їхнє життя в камері. Їх адже чекав ГУЛАГ, а це теж була в’язниця, тільки така, що збігається з кордонами всієї країни.

Кадри з фільму